Судовий збір в контексті доступу до правосуддя

Для суб’єкта господарювання визначальними чинниками для звернення до суду є фінансова спроможність сплати встановленого розміру судового збору та ймовірність його компенсації з відповідача...

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом [1].

Дане положення кореспондується зі статтею 55 Конституції України в якій закріплено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб та право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань [2].

Реалізується право особи на захист у суді шляхом подачі позову до суду, яка підлягає оплаті судовим збором.

У  ст. 1, 4 Закону України «Про судовий збір» визначено, що судовий збір — це збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, а також за видачу судами документів і включається до складу судових витрат та справляється у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі [3].

На сьогодні за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру розмір судового збору становить 1,5 відсотки ціни позову, але не менше 1 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 150 розмірів мінімальних заробітних плат та за подання позовної заяви немайнового характеру 1 розмір мінімальної заробітної плати, що в абсолютному виразі становить від 1600 грн. до 240 000 грн.

Можна зробити припущення, що для суб’єкта господарювання визначальними чинниками для звернення до суду є фінансова спроможність сплати встановленого розміру судового збору та ймовірність його компенсації з відповідача.

В основу постанови від 31.05.2017 року у справі № 3-164гс17 Верховний Суд України поклав положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року, Рекомендації R (81) 7 Комітету міністрів державам‒членам стосовно шляхів полегшення доступу до правосуддя від 14.05.1981 року та практику Європейського суду з прав людини, які встановлюють, що сплата судових витрат не повинна перешкоджати доступу до суду, ускладнювати цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди самій суті цього права, та має переслідувати законну мету [4].

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 21.06.2017 року у справі № 905/89/17 Вищого господарського суду України.

Позиція ЄСПЛ стосовно сплати судового збору аналогічна: судовий збір не повинен обмежувати право заявників на доступ до правосуддя та має бути «розумним». Разом з тим, на думку ЄСПЛ, судовий збір є таким собі обмежувальним заходом, який попереджає подання необґрунтованих та безпідставних позовів та перенавантаження судів.

Водночас, у рішенні по справі «Креуз проти Польщі» від 19.06.2001р. ЄСПЛ констатує, що сплата судових витрат не повинна перешкоджати доступу до суду, ускладнювати цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдавати шкоди суті цього права, та має переслідувати законну мету [5].

У рішеннях у справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» від 13.01.2000р. ЕСПЛ  зазначив, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнане порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [6].

Дослідження питань щодо функції та ролі інституту судових витрат в тому числі судового збору, є актуальним завданням процесуального права, успішне вирішення якого багато в чому буде сприяти забезпеченню ефективного функціонування господарського процесу.

Як відомо, законодавче закріплення судових витрат має на меті: по-перше, відшкодування державі витрат, понесених на утримання судової системи і забезпечення її діяльності (саме у цьому проявляється компенсаційна функція інституту судових витрат), по-друге: покладає певні витрати на тих, хто звертається до суду за захистом, що покликано дисциплінувати фізичних та юридичних осіб від подання до суду необґрунтованих заяв та клопотань, забезпечуючи таким чином також процесуальну економію. 

Разом з тим, як свідчать статистичні дані, запровадження судового збору у 2012 році на заміну державного мита призвело до зменшення кількості справ, які надходять на розгляд до господарських судів, на 30 відсотків.

У п. 53 Рішення Європейського суду з прав людини від 19 червня 2001 року у справі «Креуз проти Польщі» (Kreuz v. Poland), було зазначено, що «Право на суд» не є абсолютним. Воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави [5].

Гарантуючи сторонам право доступу до суду для визначення їхніх «цивільних прав та обов’язків», пункт 1 статті 6 залишає державі вільний вибір засобів, що використовуватимуться для досягнення цієї мети, але в той час, коли Договірні держави мають можливість відхилення від дотримання вимог Конвенції щодо цього, остаточне рішення з дотриманням вимог Конвенції залишається за Судом («Голдер проти Сполученого Королівства» і «Z та інші проти Сполученого Королівства», рішення суду, цитовані вище, так само; та, mutatis mutandis, «Ейрі проти Ірландії» (Airey v. Ireland), рішення від 9 жовтня 1979 року) [5].

Так, зокрема, законодавець у статті 8 Закону «Про судовий збір» закріпив норму відповідно до якої, суд, враховуючи майновий стан сторони, може своєю ухвалою:

- відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше, ніж до ухвалення судового рішення у справі;

- зменшити розмір судового збору або звільнити від його сплати [3].

Таким чином, держава визначилась із засобом, який може використовуватись для доступу до суду шляхом подачі позову без оплати його судовим збором.

Разом з цим, підставою для вчинення судом зазначених у цій нормі дій є врахування ним майнового стану сторони. Обґрунтування пов'язаних з цим обставин, які свідчать про неможливість або утруднення в здійсненні оплати судового збору у встановлених законом розмірах і в строки, покладається на заінтересовану сторону.

Визначальним чинником, який дає підстави для застосування статті 8 законодавець пов’язав із поняттям «майнового стану сторони».

Однак, в такій реакції поняття «майнового стану сторони» є оціночним в кожній окремій справі.

При цьому, оскільки статтею 129 Конституції України як одну із засад судочинства визначено рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, отже в тому числі й органів державної влади, то самі лише обставини, пов'язані з фінансуванням установи чи організації з державного бюджету України та відсутністю у ньому коштів, призначених для сплати судового збору, не можуть вважатися підставою для звільнення від такої сплати.

За таких обставин, практика господарських судів щодо задоволення заяв про відстрочення, розстрочення судового збору є неоднаковою та потребує удосконалення щодо єдності застосування.

Суддя господарського суду

Волинської області                                                                             Дем'як В.М.