Якщо право власності на будівлю ще незареєстроване, проте не визнається, то належним відповідачем є землевласник, а правильним способом захисту права – позов про визнання права власності

Якщо право власності на будівлю ще незареєстроване, проте не визнається, то належним відповідачем є землевласник, а правильним способом захисту права – позов про визнання права власності

Спір полягає в наступному. Десь у 70-х роках на промисловому об’єкті серед іншого була побудована чи будівля чи споруда площею 53 кв. м під назвою у технічному паспорті «павільйон». Із часом внаслідок декількох перетворень цього промислового об’єкту власником павільйону стала юридична особа. Проте правовстановлюючих документів зареєстрованих у встановленому в наші часи порядку на павільйон юридична особа не мала. Більш того орган місцевого самоврядування не збирався ці документи юридичній особі видавати, а планував знести павільйон та звільнити земельну ділянку від забудови.

Як водиться вирішили використати суд. Проте спочатку пішли до державного реєстратора і отримали відмову у державній реєстрації права власності, оскільки належних правовстановлюючих документів не мали, а заявлене речове право на павільйон на думку державного реєстратора не підлягало державній реєстрації. І дійсно відповідно до ДБН В.2.2-23:2009 поняття «павільйон» не відноситься до капітальних споруд. Проте «цікавість» павільйону полягала в тому, що він мав фундамент, інженерні мережі, спокійно стояв на одному місці десятки років, а у заявників був експертний висновок, про те що павільйон є будівлею, тобто нерухомим майном.

Юридична особа звернулася до господарського суду із позовом із декількома вимогами: про визнання недійсним рішення державного реєстратора про відмову у державній реєстрації права власності на павільйон, про визнання права власності на павільйон, про зобов’язання здійснити державну реєстрацію права власності на павільйон. Позивач визначив відповідачем державного реєстратора і суд першої інстанції такий позов задовільнив.

Орган місцевого самоврядування, який не приймав участі у розгляді справи у суді першої інстанції оскаржив таке рішення в апеляційному порядку. Суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції, провадження у справі в частині визнання відмовного рішення державного реєстратора недійсним закрив, а у задоволенні вимог до державного реєстратора про визнання права власності та державну реєстрації права власності відмовив.

Велика Палата ВС залишила постанову суду апеляційної інстанції без змін і сформулювала у своїй постанові ряд важливих висновків.

Вимога про визнання недійсним рішення державного реєстратора  про відмову у державній реєстрації права власності на павільйон повинна розглядатися за правилами адміністративного судочинства. Державний реєстратор в даному випадку здійснює управлінські функції і виступає як суб’єкт владних повноважень. Саме до юрисдикції адміністративного суду належить спір, в якому одна із сторін законодавчо вповноважена владно керувати поведінкою іншої, а інша - відповідно зобов`язана виконувати вимоги та приписи цієї сторони.

Тому провадження по подібним позовним вимогам в судах цивільної чи господарської юрисдикції підлягають припиненню.

Важливо, що державний реєстратор, як відповідач не оспорює в даному випадку право власності позивача на «павільйон». Державний реєстратор лише здійснюючи свої управлінські функції не вносить відповідний запис про право власності позивача на павільйон у Державний реєстр речових прав на нерухоме майно, оскільки не вважає його капітальною спорудою.

Майнова вимога про визнання права власності на павільйон правильно заявлена позивачем – юридичною особою за правилами господарського судочинства (у випадку, коли позивач фізична особа, така вимога повинна заявлятися за правилами цивільного судочинства). Проте державний реєстратор не являється належним відповідачем у такому спорі. І суд в такому випадку відмовляє в позові до неналежного відповідача.

Велика палата ВС підкреслює, що якщо право на будівлю чи споруду ще не зареєстровано за жодним суб’єктом в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, то правильним способом захисту порушеного права буде подання позову про визнання права власності на підставі ст. 392 ЦК України. Відповідачем у такому позові слід зазначати власника земельної ділянки, на якій спірна будівля чи споруда розташована. В нашому випадку це орган місцевого самоврядування.

Водночас ВП ВС наголошує, що якщо право на будівлю чи споруду вже зареєстроване за визначеним суб’єктом в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно правильним способом захисту порушеного права буде подання віндикаційного позову на підставі ст. ст. 387, 388 ЦК України. Відповідачем у такому позові слід зазначати саме суб’єкта зазначеного як власника спірного майна на момент подання позову в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Надалі судове рішення про визнання права власності на будівлю, споруду є підставою для державної реєстрації права власності за позивачем (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»), якщо на момент такої реєстрації власником земельної ділянки, на якій розміщена будівля, споруда є відповідач, а право власності на будівлю, споруду ні за ким не зареєстроване.

І тільки тоді, коли д/р порушить таке судове рішення, виникне правова підстава у суду розглядати позовну вимогу «про зобов`язання д/р провести державну реєстрацію права власності на нерухоме майно (павільйон) у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

З повним текстом  постанови  Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 №916/1608/18 можна ознайомитись за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/89397018