Позов про визнання права власності за набувальною давністю не може заявляти особа, яка володіє ним за волею власника і завжди знала, хто є власником цього майна

28 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА.2 до Полтавської міської ради про визнання право власності за набувальною давністю по S частини квартири. Суди встановили, що на підставі ордера, виданого районною Радою депутатів трудящих у грудні 1969 року, 0С0БА_4 та членам його сім’ї - ОСОБА_5, ОСОБА.7, ОСОБА_2 надано право на вселення та реєстрацію у квартирі. Житловий будинок, у якому розташована спірна квартира, перебуває на балансі ТОВ «Укртехреєстр», яке з січня 2017 року перебуває в стані припинення. Позивачі посилались на те, що вказаний будинок не прийнято до комунальної власності міста, вони позбавлені можливості у встановленому законом порядку приватизувати квартиру, у якій проживають, просили визнати за ними право власності за набувальною давністю по S частини квартири.

Відмовляючи у задоволенні позову, районний суд, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що позивачі не набули права власності на спірне житлове приміщення, водночас за життя первісного квартиронаймача набули право користування спірною квартирою, і це право ніким не оспорювалось.

З таким висновком судів попередніх інстанції Верховний Суд погодився з огляду на таке.

Частиною першою статті 344 ЦК України встановлено, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності.

Разом із цим добросовісність свідчить про те, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ті обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном.

Таким чином, давність володіння є добросовісною, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

Позов про визнання права власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.

Враховуючи, що позивачі не набули права власності на спірне житлове приміщення, натомість за життя первісного квартиронаймача набули право користування спірною квартирою і це право ніким не оспорювалось, та приймаючи до уваги те, що сам по собі факт користування позивачами цим майном не є підставою для виникнення у них права власності за набувальною давністю, суди дійшли обґрунтованого висновку, що у позивачів немає підстав для набуття права власності на вказане майно відповідно до статті 344 ЦК України.

Постановою Верховного Суду від 28 квітня 2020 року рішення Київського районного суду м. Полтави від 12 червня 2018 року та постанову Апеляційного суду Полтавської області від 22 серпня 2018 року залишено без змін.

Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 28 квітня 2020 року у справі № 552/1354/18 (провадження № 61 -44893св18) можна ознайомитися за посиланням http://геуеstг.соuгt.доv.uа/Review/89006375