Реалізація принципу змагальності у господарському судочинстві.

                                                     Валентина Дем’як,
суддя господарського суду
Волинської області

Реалізація  принципу змагальності у господарському судочинстві.

В статті здійснений науковий аналіз змагальності як одного із принципів господарського процесуального права. Розглядаються думки відомих теоретиків щодо структурної і змістовної побудови принципу господарського судочинства. 

 Постановка проблеми: забезпечення правильного і ефективного застосування правових норм  супроводжується неухильним дотриманням  у здійсненні судочинства принципів, які закріплені  у Конституції : верховенство права; законість; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, а їх імплементація  у господарське судочинство повинна покращити правове становище  його учасників  та забезпечити винесення законного і справедливого рішення по справі.

Особливе місце в системі принципів господарського процесу займає принцип змагальності, який є ключовим у досягненні завдань господарського судочинства. Нині принцип змагальності підданий трансформації порівняно з радянським періодом, в якому  правосвідомість суспільства тривалий час виховувалось на таких публічних інтересах, як державність, суспільний інтерес, рівність і т.п.[1]   І. В. Решетнікова відзначила, що  історично радянський процес належав до слідчого (інквізиційного) типу судочинства.[2] Підставою для такого  висновку слугувало  надання судовим органам при розгляді цивільних, арбітражних спорів функцій активного збирання доказів для встановлення судової істини. Прийняття в 1991 р. АПК України та діючого Господарського процесуального кодексу і внесення змін до Цивільно - процесуального кодексу 1963 р., а також прийняття в 2004 р. нового ЦПК України і в 2005 р. Кодексу адміністративного судочинства України посилили в українському судочинстві засади змагальності сторін та інших його учасників.

Змагальність є елементом поняттям справедливого судового розгляду, сформульованого Європейською Конвенцією про захист прав людини і основних свобод.  В ієрархії процесуальних цінностей принцип змагальності вважається пріоритетним у більшості суддів.[3]

Безумовно засади змагальності не є абсолютними і не усувають дію інших принципів та  судове слідство в судочинстві. Можна погодитись з О.Єрмаковою в тому що, безсумнівна прогресивність змагальності очевидна, оскільки вона значно розширює права сторін по відстоюванню своїх інтересів, і , тим самим, підвищує об’єктивність самого суду. Однак тут не зайвою є поміркованість, необхідні правові перестороги, які б унеможливлювали зловживання сторін, зокрема перешкоджали затягненню розгляду справи. Для цього необхідно встановлювати правові противаги, вивчати зарубіжний досвід, аналізувати тенденції розвитку судочинства в інших правових системах. Як вважає В.М. Семенов, без вільної змагальності сторін, як принципу цивільного процесуального права і гарантії винесення правосудного рішення у справі, встановлення істини -неможливе. Але в подальших своїх судженнях автор допускає суперечність, оскільки заперечує наявність такого принципу цивільного процесуального права, і доходить висновку, що існує принцип процесуальної рівності сторін в умовах змагальної форми судочинства.[4] Важко пояснити логіку автора, адже в процесуальному законодавстві,  прямо закріплюється принцип змагальності.

За визначенням М.А. Гурвіча принцип змагальності є таким поняттям, відповідно до якого особи, які беруть участь у справі повідомляють про необхідні для справи юридичні факти, надають докази, підтримують свої вимоги і заперечення.[5]

Для правильного та всебічного виявлення змісту принципу змагальності в судочинстві звернемося до літератури процесуального права пострадянського періоду. При цьому будемо оперувати працями представників не лише науки господарського процесуального права, але й цивільного процесуального права, в якому принципи права отримали більший розвиток.

. Значення принципу змагальності, на думку В.В.Яркова полягає в тому, що сторони спору змагаються,  переконуючи господарський суд за допомогою різних доказів в своїй правоті. Принцип змагальності відображає один із об’єктивних законів природи, суспільства і свідомості - закон єдності і боротьби протилежностей. Це той самий випадок, коли в спорі  зароджується істина. Змагальність покладає тягар доказування на сторони і зняття, за загальним правилом, з господарського суду обов’язку по збору доказів.[6] Видатний український процесуаліст М.Й. Штефан вважає, що змагальністю визначається весь процес надання, витребування, залучення фактичного матеріалу, необхідного для вирішення справи, а також надається цивільному процесу завдяки змагальності процесу форма боротьби сторін перед судом.[7]

О.Неміровська запропонувала  під змістом принципу змагальності в цивільному судочинстві розуміти правовий стан, за яким на сторони покладається обов’язок по доведенню обставин, на які посилаються вони в обґрунтування своїх вимог чи заперечень, під час здійснення якого діяльність сторін набуває характер змагання.[8]

Якщо ж узагальнювати різні думки щодо принципу змагальності, то можна впевнитися, що попри всі редакційні розбіжності у визначенні його сутності, усі автори сходяться у тому, він надає можливість сторонам та іншим особам активно брати участь у цивільному та у господарському процесі з метою обгрунтування своїх вимог і заперечень. Проте він, як на наш погляд, може мати різні прояви.

Насамперед змагальність - це з’ясування в суді взаємовідносин сторін за допомогою обміну доказами, закріплених в процесуальну форму. Докази відносяться виключно до фактичної сторони господарського спору, займають центральне місце в розгляді спору. Багато авторів, розглядаючи принцип змагальності, мають на увазі, насамперед, активність учасників процесу по збору та наданні суду доказів, які підтверджують або спростовують фактичні обставини. А. Барак стверджує, що в конфліктах, які передують судовому процесу, сторони, як правило, не обговорюють право або його застосування, і єдиною суперечкою між ними є те, що в дійсності мало місце. Якщо в цьому їм не вдалося дійти до згоди, то єдиним шляхом вирішення конфлікту є передача доказів спірної події третій стороні, об’єктивній і незалежній, яка винесе рішення. Така функція виконується переважно судами першої інстанції.[9]

 Змагальність, супроводжується також веденням усної і письмової полеміки сторін в господарському суді. В ГПК України цей принцип закріплений у ст. 4-2, згідно з якою сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. В свою чергу господарський суд має створювати сторонам, іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства. Наведена стаття була введена до ГПК України Законом України від 21.06.2001 р. і її зміст розрахований на розгляд справ у суді першої та апеляційної інстанції. Принцип змагальності знайшов своє закріплення у новому Цивільному процесуальному кодексі України  та у внесених трьох законопроектах ГПК, але в усіх випадках в них  не встановлюються особливості дії принципу змагальності на окремих стадіях судочинства. Зрозуміло, що в касаційному провадженні домінує

змагальність у вигляді полеміки за вже наявними доказами і матеріалами справи. Змагаючись даним способом, сторони у якійсь мірі впливають на суд, але як зазначається в літературі, результативність їх дій при перевірці законності прийнятого вже по справі рішення більш слабка, чим при розгляді спору по суті, де існують більш широкі можливості в використанні доказів.[10] Отже треба прямо визнати, що принцип змагальності,  в касаційній інстанції є істотно обмеженим.

Тут не обмежується лише та правова аргументація яка полягає в викладенні сторонами доводів про правильність застосування (не застосування) судом норм матеріального або процесуального права. В той же час не беруться до уваги доводи про встановлені (не встановлені) фактичні обставини справи.

В літературі висловлювалася пропозиція про можливість надання заявником скарги в касаційну інстанцію додаткових матеріалів (але не доказів),[11] з якою не можна  погодитись, оскільки  така практика може призвести до кардинальної зміни ролі касаційного судочинства і виникненню між сторонами іншого окремого спору на нових фактичних обставинах.

Звідси випливає, що змагальність не є самоціллю в судочинстві. Вона таким чином, як нам вважається, слугує досягненню кінцевої мети – встановити об’єктивну істину та постановити законне та правосудне рішення. Коментуючи ст.10 ЦПК України В.І.Тертишніков стверджує, що ця стаття закріплює обов’язок суду створювати всі необхідні умови для встановлення об’єктивної істини по кожній цивільній справі, для всебічного повного і об’єктивного з’ясування обставин справи, прав і обов’язків зацікавлених осіб, основою чого служать обставини, якими сторони обґрунтовують свої вимоги і заперечення, докази, що наводяться на підтвердження цих обставин.[12]

Схожою є позиція С.Я.Фурси, яка вважає, що змагальність – це спосіб виявлення істини у справі, тому законодавець, наділяючи учасників процесу рівними правами у поданні доказів, тим самим забезпечив, гарантував реалізацію цього демократичного принципу.[13]

У зв’язку з вищевикладеним постає питання щодо понять «об’єктивна  істина», «формальна істина», «судова істина». Так, до прийняття у 2004 р. ЦПК України в цивільному процесі пануючим був принцип об’єктивної істини, в силу якого суд зобов’язаний був вжити усіх заходів для встановлення достовірності обставин справи і суд відповідно був зобов’язаний не обмежуватися наданими сторонами доказами, а активно вживати заходів за власною ініціативою щодо збирання доказів. Такий спосіб збирання доказів судом одержав назву «слідчого процесу». Власне такий же підхід було закріплено в ГПК України, який було доповнено ст. 4³ (згідно закону № 2539-111 від 21.06.2001 р.). Відповідно до цієї нововведеної статті господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства. Таким чином на суд не покладається обов’язок активного вживання заходів щодо збирання доказів на підтвердження фактичних обставин справи. Подібна норма закріплена і в ст.10 ЦПК України з тією особливістю, що в ч. 4 цієї статті під сприянням слід розуміти дії суду, за якими він роз’яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов’язки, попереджує про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим кодексом.

У проекті ГПК, підготовленого групою народних депутатів (Зарубінським О.О., Притикою Д.М. та іншими) положення про таке «сприяння» суду відсутнє .Натомість у ст.14 Проекту пропонується норма про те, що господарський суд, зберігаючи незалежність, об’єктивність та неупередженість, здійснює керівництво судовим процесом, надає можливість особам, які беруть участь у справі, врегулювання спору мировою угодою і реалізації такими особами прав, передбачених цим кодексом. Можна припустити, що автори цього проекту вживають термін «надають можливість» у значенні, тотожному поняттю «суд сприяє, створює умови сторонам». Крім того, тут допущена некоректність, адже суд не керує, а здійснює правосуддя та організовує судовий процес. Однак в усіх випадках закріплено або пропонується закріпити механізм пасивної організації ведення судом як цивільного, так і господарського процесу, з чим не можна погодитись. Суд має бути наділений ініціативою вживати заходи щодо виявлення дійсних обставин справи та пошуку доказів. Як не дивно, але навіть у КАС України закріплено норму про те, що суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з’ясування всіх обставин справи, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи, він також повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду не вистачає. Недоліком наведеної норми є лише те, що вона сформульована імперативно і встановлює обов’язок вчиняти перераховані дії, що певною мірою повертає судочинство до «слідчих», «інквізиційних» методів радянського періоду. Тому, як на наш погляд, в господарському судочинстві цю проблему бажано було вирішити, наприклад, не лише шляхом встановлення обов’язку суду створювати сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи, а й надання права вживати заходи щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. Це може підвищити ефективність судового встановлення істини.

Список використаної літератури.

[1] Зайцев И. Фокина М. Отрицательные факты в гражданских делах. Российская юстиция. 2000. № 3 С. 19.