Принципи визначення правового статусу учасників господарського процесу в Україні

Принципи визначення правового статусу

учасників господарського процесу в Україні

В статті здійснений аналіз виокремлених принципів цивільного процесуального права та на їх  основі визначено правовий статус учасників господарського процесу. Розглядаються думки відомих теоретиків щодо структурної і змістовної побудови принципів господарського судочинства. Акцентується увага на важливості керівних засад  реаліазції  конституційних принципів судочинства.

Ключові слова: господарське судочинство; диспозитивність ; змагальність; гласність; учасники судового процесу; господарсько-процесуальне законодавство.

Постанова проблеми: забезпечення правильного і ефективного застосування правових норм  супроводжується неухильним дотриманням  у здійсненні судочинства принципів, які закріплені  у Конституції : верховенство права; законість; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, а їх імплементація  у господарське судочинство повинна покращии правове становище  його учасників  та забезпечити винесення законного і справедливого рішення по сраві.

Стан дослідження:  Ряд учених  ( Колодій А.М., Побірченко І.Г., Притика Д.М., Явіч О.С. та ін.)  досить повно та аргуменовано  здійснили  теоретичний аналіз приниципів ( керівних засад) , що знайшли своє відображення в нормах тієї чи іншої галузі процесуального права, які вцілому були направлені на розвиток і функціонування всієї правової системи. Проте, на даний час у  господарському процесуальному праві не має комплексного визначення  поняття принципів   правового статусу учасників господарського судочинства.

У цьому контексті мета статті полягає  у тому , щоб встановити правові принципи визначення  статусу учасників процесу у господарському судочинстві. 

Виклад основних положень роботи.

Для того щоб правильно і ефективно застосовувати правові норми, у тому числі норми цивільного процесуального права, необхідно чітко знати основні засади їх структурної та змістовної побудови, які в юридичній доктрині зазвичай іменуються правовими принципами.

Між тим, ні в господарському, ні в цивільному процесуальному законодавстві не застосовується термін «принципи», натомість законодавець досить часто використовує термін «засади» законодавства, «загальні засади цивільного законодавства» (ст.3 Цивільного кодексу України).Водночас в ст.6 Господарського кодексу України визначаються «загальні принципи господарювання», що не може бути тотожним поняттю «принципи господарського законодавства чи права»

І лише в ст.7 Кодексу адміністративного судочинства України прямо перераховані принципи адміністративного судочинства, якими визначені: верховенство права; законність; рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом; змагальність сторін; диспозитивність та ін.. Така новела, на наш погляд, мала б бути втілена також в новому Господарському кодексу України..

Арбітражний процесуальний кодекс, прийнятий Верховною радою України 6 листопада 1991 р. та перейменований 21.06.2001 р. на Господарський процесуальний кодекс України  визначив процесуальні засади арбітражного (господарського) судочинства, які і нині в оновленому виді зберігають свою чинність.

В Господарському процесуальному кодексі України, який зазнав численних змін та доповнень, який знаменував введення багатьох новел, не визначаються безпосередньо принципи правового статусу учасників  провадження. Однак ця обставина не означає, що тут взагалі не діють певні процесуальні принципи. Безумовно це не так, оскільки на правовий статус учасників господарського процесу поширюється дія значної частини загальних процесуальних принципів господарського судочинства.

Необхідно відзначити ту обставину, що окремі загальні принципи господарського судочинства знайшли своє предметне законодавче  закріплення у зв’язку з внесенням до Господарського процесуального кодексу нових статей, зокрема 4², 4³, 4⁴, 4⁵, в яких знайшли відображення загальні засади (принципи) рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності, гласності розгляду справ, обов’язковість судових рішень. Проте ще до прийняття цих змін в юридичній доктрині обґрунтовувалося існування в арбітражному (господарському) процесуальному праві відповідних правових принципів. Формувалися  вони також юридичною наукою радянського періоду.[1]

В теорії права принципи, як правило,  визначаються як основні керівні засади (основні ідеї), що знаходять своє закріплення в нормах тієї чи іншої галузі права, які направляють розвиток і функціонування усієї правової системи.[2] Досить повно і аргументовано визначив сутність принципів права відомий український теоретик права Колодій А.М., на думку якого, ними є такі відправні ідеї існування права, які виражають найважливіші закономірності і підвалини даного типу держави і права, є однопорядковими із сутністю права і становлять його головні риси, відрізняються універсальністю, вищою імперативністю і і загальною значимістю.[3] Тому такі загальнотеоретичні ідеї про принципи будуть враховуватися надалі при дослідженні проблеми принципів господарського процесуального права та відповідно принципів правового статусу учасників господарського судочинства, які знаходять об’єктивне вираження у нормах господарського процесуального законодавства.

Як відзначав  І.Г.Побірченко, принципи господарської юрисдикції, це загальні керівні засади, що визначають характер організації і діяльності органів господарської юрисдикції.[4] Оскільки їх  наявність слугує засобом виділу галузей права, автор запропонував виділяти міжгалузеві принципи господарської юрисдикції (принцип об’єктивної істини, принцип диспозитивності, принцип рівноправності сторін, принцип безпосередності і оперативності) та специфічні принципи господарської юрисдикції (добровільна урегульованість спору сторонами, відповідальне представництво сторін, арбітрування, добровільне виконання рішень, активний вплив на поліпшення діяльності господарських органів). Багато в чому з автором можна погодитись. Є також деякі заперечення. Так, не можна погодитись в тому, що існує міжгалузевий принцип оперативності та специфічні принципи господарської юрисдикції добровільного виконання рішень та активного впливу на поліпшення діяльності господарських органів. Вважаєм, що оперативність не може набути ознак принципу, оскільки розгляд справ має здійснюватися в строки, визначені законом і не більше. Звичайно строки розгляду справ мають бути оптимальними і реальними. Не можуть вважатися специфічними принципами і два інших судження, оскільки добровільність виконання рішення є лише проявом волі зобов’язаної особи, а вплив на поліпшення діяльності господарських органів взагалі не може бути зафіксований у процесуальному законодавстві і є лише оціночною категорією, яка не має правового значення.

 Правову оцінку принципів з позицій господарського процесуального права надав Д.М. Притика, який  підтримав і розвинув одну з найбільш розповсюджених концепцій, сформульовану у свій час Явічем О.С.[5], за якою під принципами законодавства і правосуддя прийнято розуміти такі засади державної діяльності, які виражають закономірність і сутність даних функцій, відзначаються універсальністю, імперативністю і загальною значимістю, направляють і синхронізують судову діяльність, відображають її об’єктивну необхідність в державно-організованому суспільстві.[6] Тривалий час в теорії процесуального права домінував критерій поділу принципів за джерелом їх закріплення[7], на зміну якому було запропоновано критерій змісту принципів.[8]

На думку Д.М. Притики, обидва критерії не позбавлені певних недоліків, що дало йому підстави для характеристики правової природи принципів покласти предмет регулювання, який забезпечує класифікацію принципів за функціональними ознаками.

Здійснений науковий аналіз дозволяє виокремити концепції, висловлені в цивільно-процесуальній літературі. Відповідно з першою з них принципи поділяються:

1) за дією у системі права (залежно від того, в одній чи кількох галузях права діють відповідні принципи)

- загально правові, тобто такі, що поширюють свою дію на всі без винятку галузі права, у тому числі і на цивільне процесуальне право (демократизм, гуманізм, законність);

- міжгалузеві, які закріплюються у нормах кількох галузей права, наприклад, цивільного процесуального і кримінально-процесуального права (здійснення правосуддя виключно судом, незалежність суддів);

- галузеві, що діють тільки в цивільному процесуальному праві (наприклад, процесуальна рівність сторін);

- принципи окремих правових інститутів цивільного процесуального права. Так, як принципи судового розгляду виділяються безпосередність і усність, як принципи доказів – їх належність і допустимість;

2) за формою нормативного закріплення. Принципи закріплюються у:

-Конституції України (наприклад, законність, державна мова судочинства);

-законодавстві про цивільне судочинство, або галузевому законодавстві (диспозитивність, процесуальна рівноправність сторін тощо);

3) за предметом (об’єктом) правового регулювання принципи поділяються на:

-організаційно-функціональні (їх називають принципами організації правосуддя або принципами судоустрою і судочинства), що визначають устрій суддів і процес одночасно. Такими, наприклад, є принципи здійснення правосуддя виключно судом і державної мови судочинства;

-функціональні (інша назва – принципи судочинства), тобто принципи, що визначають процесуальну діяльність суду та учасників цивільного процесу. До цих принципів відносять принципи диспозитивності, змагальності тощо.

Друга з них полягає у наступному поділі:

1.      За джерелом закріплення:

- конституційні та закріплені в процесуальному законодавстві

2.      За предметом регулювання:

-                                 принципи організації;

-                                 принципи здійснення правосуддя

3.      За їх функціональною роллю:

-                                 організаційно-функціональні принципи;

-                                 функціональні принципи

4.      За їх змістом і сферою розповсюдження:

-                                 загально-правові, які притаманні усім галузям права (демократизм, гуманізм, законність);

-                                 міжгалузеві (здійснення правосуддя лише судом, рівність всіх громадян перед законом і судом, незалежність суддів і підпорядкування їх лише закону, колегіальність у розгляді справ, національна мова судочинства, гласність, об’єктивної істини);

-                                 галузеві принципи, притаманні лише цивільному процесуальному праву (диспозитивність);

-                                 принцип окремих правових інститутів (усність, безпосередність).[9]

-                                 Третя концепція передбачає

-                                 Загальні принципи цивільного процесуального права

-                                 верховенство права;

-                                 законність;

-                                 гуманізм;

-                                 забезпечення права на звернення до суду за захистом;

-                                 справедливість;

Спеціальні принципи цивільного процесуального права:

-         здійснення правосуддя виключно судами;

-         незалежність суддів і підкорення їх лише закону;

-         здійснення правосуддя на засадах поваги до честі і гідності, рівності перед законом і судом;

-         - процесуальна рівність;

-         - гласність цивільного судочинства та його повне фіксування технічними засобами;

-         - здійснення цивільного судочинства державною мовою;

-         - визначеність законодавства, відповідно до якого суд вирішує цивільні справи;

-         - змагальність сторін;

-         - диспозитивність цивільного судочинства;

-         - забезпечення права на правову допомогу;

-         - забезпечення апеляційного і касаційного оскарження судових рішень;

-         - обов’язковість судових рішень[10]

         Висловлюються і інші класифікаційні системи процесуальних принципів, [11]в яких, як правило, вони у своїй більшості повторюються, а окремі з них не закріплюються ні прямо, ні опосередковано в цивільному процесуальному законодавстві.

         Звертає на себе увагу тенденція до наведення дослідниками надмірної кількості процесуальних принципів. В багатьох випадках в процесуальній літературі до принципів процесуального права зараховують ті передбачені прямо в процесуальному законодавстві принципи або які випливають з загального його змісту, але які не можуть вважатися загальними засадами господарського чи цивільного процесу, наприклад: здійснення правосуддя на засадах поваги до честі і гідності, визначеність законодавства, забезпечення права на правову допомогу. Ці процесуальні ідеї (вимоги до процедури судочинства) є безумовно важливими, але вони не «пронизують» всі процесуальні інститути.

Вищевикладені класифікаційні системи поділу принципів насамперед мають бути предметом наукових досліджень для науковців, але законодавчого відображення  вони можуть  не отримати..

В господарсько-процесуальній науці на основі положень Конституції України (статті 124-130), Закону України “Про судоустрій України” (статті 124-130), Господарського процесуального кодексу України сформувався поділ принципів господарського процесуального права на організаційні, які визначають правові засади організації господарського суду і функціональні, які визначають правові засади функціонування  господарського (арбітражного) суду.[12] Проте вважаєм за   необхідне звернути увагу на вразливість системи формування авторами другої групи принципів, оскільки до них мають відноситися не усі принципи щодо усієї діяльності суду, а насамперед – принципи, що стосуються лише процесуальної діяльності господарського суду.

Зазвичай, організаційними вважають: принципи одноособового і колегіального розгляду справи; принцип самостійності судів, незалежності судів і підконтрольності їх лише законові; принцип державної мови судочинства;  принцип гласності й відкритості господарського процесу.

В системі функціональних  принципів господарського процесуального права фігурують: принцип законності; принцип процесуальної рівності учасників судового процесу; принцип змагальності у поданні учасниками процесу доказів на підтвердження тих чи інших юридичних фактів; принцип об’єктивної істини у встановленні та оцінці юридичних фактів; принцип диспозитивності у розпорядженні учасниками процесу своїми матеріальними і процесуальними правами; принцип обов’язковості виконання судових рішень (актів); принцип оперативності у розгляді справ; принцип активної дії на покращення діяльності господарських організацій; принцип солідарності господарських інтересів сторін, який полягає у можливості розгляду спору в господарському суді лише за умови додержання встановленого для певних випадків досудового врегулювання спору (нині цей принцип втратив актуальність).

 Зміст перерахованих принципів можна вважати насамперед в наступному. По-перше, запропонований в юридичній науці поділ принципів на організаційні та функціональні (процесуальні) є певною мірою умовним, адже окремі з них можуть вважатися як організаційними, так і функціональними одночасно (наприклад, принцип законності, обов’язковості судових актів). По-друге, деякі з зазначених принципів не мають достатніх ознак загально-процесуальних правових засад для господарського судочинства (наприклад, принцип оперативності, солідарності, активної дії на покращення діяльності господарюючих суб’єктів), оскільки стосуються незначної частини сфери процесуальності або не мають загальнозобов’язуючого характеру.

Безперспективно, однак, заперечувати той факт, що значна частина принципів господарського процесу, особливо тих, що прямо визначені в законі, з тим чи іншим ступенем функціонування притаманна усім стадіям господарського судочинства. Звичайно дія принципів господарського судочинства на кожній його стадії має певні особливості, що простежується в наступному. Ст. 4⁴ ГПК України безпосередньо закріплює принцип гласності. Відповідно до ст.4⁴ ГПК України, розгляд справ у господарських судах відкритий, за винятком випадків, коли це суперечить вимогам щодо охорони державної, комерційної або банківської таємниці, або коли сторони чи одна із сторін обґрунтовано вимагають конфіденційного розгляду справи і подають відповідне клопотання до початку розгляду справи по суті. Про розгляд справи у закритому засіданні або про відхилення клопотання з цього приводу суд виносить ухвалу. Недоліком цієї статті є те, що в ній передбачено надто багато підстав для розгляду справ у закритому засіданні. В.С.Щербина, вважає виправданими лише ті підстави, що стосуються державної, комерційної чи банківської таємниці, а тому від інших підстав було б варто відмовитися.[13] На наш погляд,нема аргументів заперечувати проти того, що підставою для розгляду справи у закритому засіданні може бути державна таємниця, визначена Законом України «Про державну таємницю».[14] Що ж до банківської таємниці, то тут є значні сумніви, оскільки відповідно до ст. 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність» інформація, яка містить банківську таємницю, розкривається банками, зокрема, на письмову вимогу суду або за рішенням суду. Тому така інформація не повинна бути аргументом проти  проведення відкритого розгляду справи..[15]

В юридичній доктрині виділяється принцип диспозитивності, який  не знайшов свого безпосереднього закріплення в законодавстві, хоча його дія в господарському судочинстві ні в науковців.ні в юристів не викликає заперечень. Цей принцип в господарському судочинстві проявляється в тому, що зацікавлені в розгляді справи особи можуть самостійно розпоряджатися належними їм суб’єктивними матеріальними правами і процесуальними засобами їх захисту. Цей принцип забезпечує належну реалізацію правомочностей осіб, які приймають участь у справі і їх можливість впливати на хід судового розгляду. Від розсуду сторін знаходяться порушення господарської справи, її розгляд, виконання судового акту і т.п. Відповідно М. Гурвич назвав принцип диспозитивності “двигательным началом судопроизводства»[16].

В.Рязановський називає два види судової диспозитивності. Перший уявляє  можливость розпоряджатися суб’єктивними цивільними правами, які відносяться до предмету спору ( матеріальна диспозитивність): можливість відмови від позову, укладення мирової угоди  і т.п., другий – можливість розпоряджатися процесуальними засобами боротьби для захисту матеріальних інтересів ( формальна або процесуальна диспозитивність): надавати докази чи не надавати їх, оскаржувати рішення суду або ні і т.п.[17]

В судах першої та апеляційної інстаній дія принципу диспозитивності не обмежується, на відміну від касаційної інстанції, що обумовлено контрольним характером розгляду касаційних скарг, де особи, які беруть участь у справі, спрямовують свою активність на набраному законної сили рішенні, яке не обирається довільно, а приймається судом, який вирішував спір. Як наслідок, в касаційній інстанції принцип диспозитивності в деякій мірі втрачає своє “двигательное начало”, і в його реалізації більш помітна формальна сторона. Спір учасників справи  в касаційній інстанції спрямований не на їх матеріальних правовідносинах, а в основному на предметі особливого роду -  питанні законності оскаржуваного судового акту. Це унеможливлює застосування в касаційному провадженні багатьох диспозитивних положень. Тут не допускаються зміна підстави або предмету позову, розміру позовних вимог, передача спору на розгляд до третейського суду.[18]

Водночас, в касаційній інстанції  сторони мають деякі диспозитивні правомочності, які стосуються матеріальних правовідносин. Так, відмова від касаційної скарги особи - позивача, тягне за собою не тільки припинення провадження по справі, але, по суті  є зняттям матеріально-правової вимоги, заявленої в позові. Відповідно до ст. 78 ГПК України сторони можуть укладати мирову угоду в будь-якій інстанції господарського суду, і таким чином, розпоряджатися предметом спору на свій розсуд. В юридичній науці пропонувалося законодавчо розширити дію принципу диспозитивності шляхом надання особам, які беруть участь у справі, на всіх стадіях процесу права на зміну підстави, предмету позову, що не було враховано в ході першого етапу судової реформи 2001 р.

Незважаючи на те, у чинному ГПК України не відбулося  безпосереднього законодавчого закріплення принципу диспозитивності, однак його зміст слід нормативно визначити.

Якщо ж узагальнювати різні думки щодо принципу змагальності, то можна впевнитися, що попри всі редакційні розбіжності у визначенні його сутності, усі автори сходяться у тому, він надає можливість сторонам та іншим особам активно брати участь у господарському процесі з метою обгрунтування своїх вимог і заперечень. Проте він, як на наш погляд, може мати різні прояви.

Насамперед змагальність - це з’ясування в суді взаємовідносин сторін за допомогою обміну доказами, закріплених в процесуальну форму. Докази відносяться виключно до фактичної сторони господарського спору, займають центральне місце в розгляді спору. Багато авторів, розглядаючи принцип змагальності, мають на увазі, насамперед, активність учасників процесу по збору та наданні суду доказів, які підтверджують або спростовують фактичні обставини. А. Барак стверджує, що в конфліктах, які передують судовому процесу, сторони, як правило, не обговорюють право або його застосування, і єдиною суперечкою між ними є те, що в дійсності мало місце. Якщо в цьому їм не вдалося дійти до згоди, то єдиним шляхом вирішення конфлікту є передача доказів спірної події третій стороні, об’єктивній і незалежній, яка винесе рішення. Така функція виконується переважно судами першої інстанції.[19]

 Змагальність, супроводжується також веденням усної і письмової полеміки сторін в господарському суді. В ГПК України цей принцип закріплений у ст. 4-2, згідно з якою сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. В свою чергу господарський суд має створювати сторонам, іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства. Наведена стаття була введена до ГПК України Законом України від 21.06.2001 р. і її зміст розрахований на розгляд справ у суді першої та апеляційної інстанції. Принцип змагальності знайшов своє закріплення у новому Цивільному процесуальному кодексі України  та у внесених трьох законопроектах ГПК, але в усіх випадках в них  не встановлюються особливості дії принципу змагальності на окремих стадіях судочинства. Зрозуміло, що в касаційному провадженні домінує змагальність у вигляді полеміки за вже наявними доказами і матеріалами справи. Змагаючись даним способом, сторони у якійсь мірі впливають на суд, але як зазначається в літературі, результативність їх дій при перевірці законності прийнятого вже по справі рішення більш слабка, чим при розгляді спору по суті, де існують більш широкі можливості в використанні доказів.[20] Отже треба прямо визнати, що принцип змагальності,  в касаційній інстанції є істотно обмеженим.

Усі вищезгадані принципи господарського процесу так чи інакше визначають також правовий статус учасників господарського процесу, які наділяються відповідним комплексом прав та обов’язків, залежно від їх процесуального зв’язку з справою та процесуальним інтересом.

Відповідно до конституційного права до поняття правового статусу входять такі основні елементи (вони складають його зміст і структуру): громадянство; загальна правоздатність; принципи правового статусу; конституційні права; свободи й обов’язки громадян; гарантії прав і свобод; відповідні правові норми.[21]

З врахуванням наведеного визначення правового статусу особи, можна визначити також поняття правового статусу учасника господарського процесу, під яким, на наш погляд, необхідно розуміти суб’єктів господарського процесу, які мають процесуальну правоздатність та дієздатність та наділені диференційованим комплексом процесуальних прав та обов’язків, залежно від їх правового зв’язку та інтересу до розглядуваної господарським судом справи.

Правовий статус учасника господарського процесу має визначатися лише законом і реалізовуватися з дотриманням насамперед принципів доступності до правосуддя, рівності перед законом і судом, гласності і відкритості господарського процесу, змагальності, встановлення судом юридичної (формальної) істини у справі а також законності судових рішень щодо учасників судового розгляду та предмету спору. Дія вищезгаданих принципів має свої особливості, які обумовлюються особливостями суб’єктного складу учасників господарського процесу та господарського провадження. Усі перераховані принципи повною мірою проявляються у правовому статусі лише сторін спору та третіх осіб.

Вважаєм за можливе стверджувати, що юридично не коректно визначати принципом процесуального права істину (об’єктивну, судову, юридичну чи формальну). В процесуальному праві принципом має вважатися не сама істина, а встановлення істини судом при розгляді справи.

Список використаної літератури :

1: Абова Т.Е. Арбитражный процесс в СССР: Понятие, основные принципы. –М., 1985. –С. 59-60; Арбитраж в СССР / Под ред. М.С. Шакарян. –М., 1981. –С. 81-102; 2.Арбитражный процесс в СССР. Под ред. А.А. Добровольского –М., 1983. –С. 50-75; Арбитраж в СССР. –М., 1984. –С. 45-50; Побирченко И.Г. Хозяйственная юрисдикция. –К., 1973. –С. 214-225; Побирченко И.Г. Советский арбитражный процесс. –К., 1988. –С. 117-140.

3. Алексеев С.С. Общая теория права. –М., 1982. -Т. 2. – с. 16.

4.Колодій А.М. принципи права України: монографія /А.М.Колодій. – К.: Юринком Інтер, 1998. – С.27.

5.Побирченко И.Г. Хозяйственная юрисдикция. –К., 1973. –С. 214-215.

6.Притыка Д.Н. Арбитражный суд: Проблемы организации и деятельности. –К., 2000. –С. 215-217.

7.Явич Л.С. Сущность права. –Л., 1988. –С. 141-142.

8.Гражданский процесс. –М., 1940. –С. 100; Гражданский процесс. Учебник / Под ред. С.Н.Абрамова.–М., 1948. –С. 90.

9.Советский гражданский процесс. –М., 1964. –С. 50; Гурвич М.А. Лекции по советскому гражданскому процессу. –М., 1950. –С. 50 Гурвич М.А. Принципы советского гражданского процессуального права. –М., 1965. –С. 50.

10.Див.: Гражданский процесс Украины / Под ред. проф. Ю.С.Червоного. –Харьков, 2003. –С. 33-34.

11.Цивільне процесуальне право України /за ред.. С.С.Бичкової./ – К.: Атіка, 2009. – С.32-33 (760с.).

12.Притика Д.М., Тітов М.І., Щербина В.С. та ін. Арбітражний процес: Навчальний посібник. –Харків: Консум, 1999. –С. 25.-40; Притыка Д.Н. Арбитражный суд: Проблемы организации и деятельности. –К., 2000. –С. 215-220.

13.Арбітражний процес. Навч. Посібник Д.М. Притика та ін. –Харків, 1999. –Ч. 2. –С. 35.

14.Відомості Верховної Ради України. -1999, N 49, ст.428.

15. Відомості Верховної Ради України. -2000. -№48,ст.426

16.Советское гражданское право / Под. ред. М.А.Гурвича. -М., 1957. -С. 39.

17.Рязановский В. Единство процесса. -М., 1996. -С. 45.

18.Осетинський А.Й. Порівняльна характеристика організаційно-правових засад діяльності арбітражного суду касаційної інстанції в Російській Федерації та господарського суду касаційної інстанції в Україні // Вісник господарського судочинства. -2004. -№ 3. –С.207.

19.Лесницкая Л.Ф. Пересмотр решения суда в кассационном порядке. М. 1974. С.112-113.

20.Лесницкая Л.Ф. Пересмотр решения суда в кассационном порядке. М. 1974. С.112-113.

21. Конституційне право України /за ред..В.Ф.Погорілка. – К.: Наукова думка, 1999. – С.205 (734с.).

          04.02.2011р.                                                                   В.М.Дем’як