"Практика Європейського суду з прав людини" суддя Якушева І.О.

Європейський суд з прав людини  є єдиним у світі міжнародним судом, в який особа може звертатися зі скаргою на державу щодо порушення прав людини.

Він був створений 21 січня 1959 року як основний елемент механізму контролю за дотриманням положень Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини (надалі - Конвенція). Штаб-квартира знаходиться в м. Страсбург (Франція).

Кожен громадянин держави-члена Ради Європи має право звернутися до Європейського суду з прав людини (надалі - Суду). Заява повинна бути подана проти держави, яка є учасницею вищезгаданої Конвенції і не може бути спрямована проти приватної особи чи неурядової організації, оскільки Конвенція захищає права і свободи саме осіб від свавільного втручання держави. Суд розглядає заяви лише після того, як заявником були вичерпані всі засоби захисту своїх прав, передбачених національною правовою системою.

Переклади всіх остаточних рішень Суду щодо України публікуються в "Офіційному віснику України", розміщуються на офіційному сайті Міністерства юстиції, стислий виклад рішень Суду опубліковуються в газеті "Урядовий кур’єр" – офіційному виданні Уряду України. Найбільш повним і систематизованим джерелом судової практики Суду у перекладі українською мовою є щоквартальний журнал "Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі", який видається з 1999р. Видавцем цього журналу є Український центр правничих студій.

23.02.2006 року в Україні було прийнято Закон №3477-ІV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»  (надалі – Закон), який на національному рівні закріпив практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 17 цього Закону передбачено застосування судами при розгляді справ Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини та практики Європейського суду з прав людини як джерел права.

Конвенція про захист прав і основоположних свобод людини була підписана 4 листопада 1950р. в Римі десятьма європейськими державами.

З моменту підписання Конвенції до неї додатково було прийнято 14 протоколів, які розширюють сферу її дії та актуалізують зміст відповідно до вимог часу.

17.07.1997 року Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод людини було ратифіковано Україною, a 11 вересня 1997 року вона набула чинності для нашої країни.

У відповідності до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Крім цього, за загальним правилом у разі виникнення правових колізій щодо невідповідності закону України міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір.

Конвенція та Протоколи до неї передбачають захист основних прав та свобод людини, які потребують забезпечення в повсякденному житті та мають соціальну, політичну, економічну та громадянську спрямованість.

Так, Конвенцією передбачено право на життя, на свободу та особисту недоторканість, право на справедливий судовий розгляд, право на повагу до приватного та сімейного життя, свободу думки, совісті і віросповідання, свободу вираження поглядів, право на свободу зібрань та об`єднань, право на шлюб, право на ефективний засіб правового захисту, заборона дискримінації, заборону катування та нелюдського поводження, дискримінації, покарання без закону.

Унікальність Конвенції полягає в тому, що визначені в ній права сформульовані в загальних термінах, а конкретним змістом визначене право наповнюється вже в рішеннях  Європейського суду з прав людини.

Таким чином, законодавець закріпив пріоритетне значення над національним законодавством України, не тільки положення Конвенції, а й практики Європейського суду з прав людини.

Стаття 6 – це положення Конвенції, про порушення якого йшлось у переважній більшості справ, розглянутих  Європейським судом з прав людини по суті, у тому числі тих, які стосуються України.

Здебільшого, такі порушення стосувались типових проблем, які є предметом сталої практики Суду. Зокрема, це проблеми невиконання національних судових рішень та тривалості судового розгляду. У той же час, Суд розглянув чимало «українських» справ, в яких було дано оцінку відповідності гарантіям статті 6 Конвенції широкого кола інших процедурних аспектів на національному рівні, зокрема і в контексті «вирішення спорів щодо прав та обов’язків цивільного характеру».

Невиправдане відхилення від процедури, яка передбачена національним законодавством, може також суперечити гарантіям цієї статті.

Наприклад, у справі Diya 97 v. Ukraine (no. 19164/04, 21 October 2010) компанія-заявник оскаржила в судовому порядку дії державної виконавчої служби щодо передачі нерухомого майна, що належало іншій компанії, яка в подальшому передала це майно у власність третій особі В. У квітні 2004р. Вищий господарський суд України виніс постанову, якою визнав незаконними дії державної виконавчої служби. У серпні 2004р. Верховний Суд України залишив цю постанову без змін. У жовтні 2004р. В. подав касаційну скаргу на постанову  Вищого господарського суду України. Він просив поновити йому строк на касаційне оскарження, оскільки він не знав про існування провадження до жовтня 2004р. На підставі скарги В. у грудні 2004р. Верховний Суд України, встановивши, що справа не підлягає розгляду в господарських судах, скасував постанову Вищого господарського суду України та закрив провадження у справі.

Європейський суд зауважив, що касаційна скарга особи, яка не була стороною по справі, була допущена Верховним Судом України до розгляду без законних на те підстав (за господарсько-процесуальним законодавством у В. не було права на звернення до Верховного Суду України). Хоч результат розгляду справи безпосередньо стосувався прав цієї особи і скаргу було подано менше ніж за два місяці після завершення її розгляду, Верховний Суд України діяв всупереч чітким процесуальним нормам, що не відповідало принципу правової певності (юридичної визначеності) та спричинило порушення статті 6 § 1 Конвенції. Також, Європейський суд взяв до уваги, що за результатом розгляду скарги В. Верховний Суд України по суті нівелював результат завершеного судового провадження.

Говорячи про принцип правової певності в контексті практики Європейського суду, особливу увагу необхідно приділити питанню поваги до остаточних судових рішень, у розумінні вимоги, що остаточне судове рішення не має ставитись під сумнів за відсутності обставин суттєвого та неспростовного характеру, які це можуть виправдати.

У відповідності до статті 32 Конвенції юрисдикція Європейського суду з прав людини поширюється на всі питання, які стосуються тлумачення та застосування Конвенції і протоколів до неї.

З наведеного положення видно, що Європейський суд з прав людини не вирішує спірні правовідносини, які були предметом розгляду національних компетентних органів, а тлумачить норми Конвенції відповідно до ситуації, що склалась. У зв’язку з цим доволі часто можливо побачити, що деякі рішення Європейського суду з питань, які на перший погляд однакові та стосуються однієї і тієї ж норми Конвенції, робить протилежні висновки. Однак, Європейський суд неодноразово наголошував, що до кожної конкретної справи застосовується індивідуальний підхід, з урахуванням всіх чинників, які могли вплинути на забезпечення прав та свобод заявника.

Судам України відведено ключову роль у забезпеченні ефективного захисту прав, гарантованих Конвенцією. Саме суди та прирівняні до них інституції вважаються, як правило, тими ефективними засобами захисту на національному рівні, до яких за Конвенцією потрібно звертатися за захистом своїх прав, перш ніж шукати підтримку в Європейському суді з прав людини (рішення щодо прийнятності від 17 грудня 2002 року у справі Воробйова проти України, заява №27517/02; рішення щодо прийнятності від 18 травня 2004 року у справі Архипов проти України, заява № 25660/02).

Водночас, є ситуації, коли навіть звернення до судових органів не може вважатися ефективним у зв'язку з відсутністю в суду компетенції дієво відновити або захистити права особи на національному рівні (справи Войтенко проти України та Єфименко проти України), чи коли звернення до національних судів не дає бажаного результату і Європейський суд доходить висновку, що заявник ужив достатньо заходів для захисту своїх прав на національному рівні, але вони в його конкретній ситуації виявилися неефективними (справа Афанасьєв проти України, де суд відхилив попередні зауваження уряду про невичерпання заявником національних засобів правового захисту, визнавши, що заявник достатньо оскаржував рішення правоохоронних органів про відмову в порушенні кримінальної справи та про закриття кримінальної справи).

Якщо в конкретних правовідносинах національним судом розглядається спір, аналогічний до того, що розглядався Європейським судом з прав людини, українські суди повинні враховувати такі позиції та наводити їх у своїх судових рішеннях.

В інформаційних листах Вищого господарського суду України (п.1 листа від 25 вересня 2006р. №01-8/2152 та п.2 листа від 24 липня 2008р. №01-8/451) зазначено про те, що господарським судам у здійсненні судочинства зі справ, віднесених до їх підвідомчості, слід застосовувати судові рішення та ухвали Суду з будь-якої справи, що перебувала в його провадженні.

«Використання» рішень Європейського суду з прав людини українськими судами може позитивно вплинути на якість судових рішень в багатьох категоріях спорів. Рішення Суду фактично здатні виконувати роль прецедентів, що зробить неможливим появу  діаметрально протилежних рішень з дуже схожих справ або на різних стадіях процесу.

Підводячи підсумок, слід зазначити, що сучасний процес державотворення в Україні характеризується трансформацією в європейський правовий простір. Впровадження практики Європейського суду з прав людини в національну правову систему надасть змогу посилити уже сформований механізм захисту прав та охоронюваних законом інтересів міжнародними стандартами та нормативами, а тому судам при здійсненні судочинства необхідно ширше застосовувати норми міжнародного права.

Суддя господарського суду

Волинської області                                                                                        Якушева І.О.