"Визнання правочинів недійсними" суддя Костюк С.В.

Відповідно до ст.16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із способів захисту цивільних прав і інтересів.

Підстави, умови, правові наслідки недійсності правочинів визначаються нормами гл.16 ЦК України (ст.215-236).

Загальні вимоги щодо недійсності правочину сформульовані в ст.215 ЦК України в якій, зокрема, зазначено, що:

- підставою недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення стороною вимог, встановлених ч.1-3 та 6 ст.203 ЦК України;

- недійсним є правочин, якщо його недійність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання його судом недійсним не вимагається. Однак у випадках, встановлених Цивільним кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом недійсним;

- якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлений статтями 215,216 ЦК України, статтями 207,208 ГК України.

Правила встановлені цими нормами повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої-третьої, п’ятої ст.203 ЦК України і підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів.

Визнання правочину (господарського договору) недійсним є наслідком його вчинення з порушенням закону, а не заходом відповідальності сторін. Для такого визнання не має значення чи усвідомлювали сторони протиправність своєї поведінки під час вчинення правочину.

З врахуванням приписів ст.215 ЦК України та ст.207 ГК України слід розмежовувати види недійсності правочинів, а саме: нікчемні, недійсність, яких встановлена законом і оспорювані, які можуть бути визнані недійсними лише в судовому порядку за позовом однієї із сторін або іншої заінтересованої особи.

За змістом частини другої статті 215 ЦК України нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, є недійсним незалежно від наявності чи відсутності відповідного рішення суду. Але це не виключає можливості подання та задоволення позову про визнання нікчемного правочину недійсним і дані справи підлягають вирішенню в загальному порядку.

Законом також не виключається можливість вирішення судом спорів, пов’язаних з визнанням нікчемних правочинів дійсними, у випадках встановлених законом (частина друга статті 218, частина друга ст.220 ЦК України).

Нікчемний правочин або правочин визнаний судом недійсним вважається таким з моменту його вчинення.

Водночас не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено, тому судам необхідно при розгляді спору встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту.

При встановленні обставин, що свідчать про не укладення договору, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог, як про визнання правочину недійсним так і про застосування наслідків недійсності правочину.

Якщо за правочином, визнаним недійсним, права та обов’язки передбачалися лише на майбутнє, то наслідки у вигляді реституції застосовані бути не можуть, але можливість настання таких прав і обов’язків у майбутньому припиняється.

Недійсними можуть визнаватися не лише правочини, які суперечать Цивільному кодексу України, але і ті, що порушують вимоги інших законодавчих актів України, Указів Президента України, Постанов Кабінету Міністрів України, інших нормативно-правових актів, виданих державними органами, у тому числі відомчих, зареєстрованих у встановленому порядку. При цьому слід мати на увазі, що суд відмовляє у визнанні правочину недійсним, коли вимоги ґрунтуються на акті державного органу, що не відповідає законодавству.

Відповідність чи не відповідність правочину вимогам закону має оцінюватись судом стосовно законодавства, що діяло на момент вчинення правочину.

Оспорюваний правочин не може бути недійсним, якщо законові не відповідають окремі його частини і обставини справи свідчать про те, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної його частини. В даному випадку недійсним суд може визнати частину правочину, що не відповідає закону.

Щодо вимоги про застосування наслідків недійсності правочину, то дана може бути заявлена як самостійно, так і об’єднана з вимогою про визнання правочину недійсним. При цьому наслідки недійсності правочину підлягають застосуванню лише стосовно сторін даного правочину, тому на особу, яка не брала участі у правочині, не може бути покладено обов’язок повернення майна за цим правочином.

З огляду на складність питань щодо недійсності правочинів Пленум Верховного суду України 06.11.2009 року прийняв Постанову №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання угод недійсними», також 29.05.2013 року Пленум Вищого господарського суду України прийняв Постанову №11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними». Даними Постановами керуються суди при вирішені категорії спорів про визнання правочинів недійсними.

Суддя господарського суду

Волинської області                                                                          С.В.Костюк