ВИЗНАННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ В СУДОВОМУ ПОРЯДКУ
Гарантії здійснення права власності та його захисту закріплені в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950р., зокрема, в ст.1 Першого протоколу до неї (ратифіковано законом України від 17.07.1997р. №475/97-ВР), яка є складовою правової системи відповідно до ст.9 Конституції України, а також у вітчизняному законодавстві.
Так, відповідно до ч.4 ст.41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу (ст.16 Цивільного кодексу України).
Об’єктами права власності є будь-які речі (майно).
Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов’язки (ст.179 ЦК України).
Згідно зі ст.190 ЦК України майном як особливим об’єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визначаються речовими правами.
У постанові Судової палати у цивільних справах ВС від 30.01.2013р. у справі №6-168цс12 зроблено висновок, що майнове право, яке можна визначити як “право очікування”, є складовою майна як об’єкта цивільних прав. Майнове право – це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна, та яке засвідчує правомірність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.
При зверненні до суду важливе значення має правильне визначення належності об’єкта до рухомого або нерухомого майна (ст.181 ЦК України), поділ нерухомого майна на типи (житловий будинок, квартира, гуртожиток, нежитлові будівлі, споруди, приміщення, об’єкт незавершеного будівництва, земельна ділянка, тощо), оскільки правова позиція має ґрунтуватися не лише на загальних нормах чинного законодавства, але і на нормах спеціального законодавства, якими врегульовуються правовідносини щодо конкретного об’єкта власності.
Відповідно до ст.392 ЦКУкраїниособа має право звернутися до суду з позовом про визнання права власності:
1)якщо це право оспорюється або не визнається іншими особами (за умови, що позивач не перебуває з цими особами у зобов’язальних відносинах, оскільки права осіб, які перебувають у зобов’язальних відносинах, повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов’язального права);
2)у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності
Передумовою для застосування ст.392 ЦКУкраїниє відсутність іншого, окрім судового, шляху для відновлення порушеного права. Наприклад, позов про визнання права власності у разі втрати документа, що засвідчує право власності особи на річ, подається за відсутності можливості одержати у відповідних органах дублікат правовстановлюючого документа.
Позивач у позові про визнання права власності — особа, яка вже є власником.
Часто позови про визнання права власності в порядку ст.392 ЦКУкраїниподаються, коли особа не є власником, але бажає ним стати, наприклад на безхазяйну річ, на об’єкт самочинного будівництва, за набувальною давністю, в порядку спадкування.
Також має місце пред’явлення позовів про визнання права власності на новостворене чи реконструйоване нерухоме майно, щоб спростити чи уникнути встановленої законодавством досить тривалої в часі та фінансово затратної процедури оформлення прав на це майно.
Оскільки набуття права власності регулюється окремими нормами і зазначені вище позови заявляються формально не для визнання, а для набуття права власності, задоволені вони бути не можуть.
Неможливим є й визнання права власності за померлою особою на підставі позову спадкоємців, оскільки ніхто, крім власника, не може звертатися до суду з таким позовом.
Відмова органу державної реєстрації прав в оформленні права власності на об’єкт нерухомого майна та видачі свідоцтва у зв’язку з ненаданням необхідних документів для оформлення такого права не є оспорюванням права власності на об’єкт нерухомого майна (постанова ВС від 20.06.2011 у справі №3-55гс11).
Слід мати на увазі, що дії особи, спрямовані на створення штучних перешкод для виконання судових рішень, якими вже визнано право власності на спірне майно, а також зобов’язано цю особу передати майно законному власнику, не є підставою для звернення до суду з позовом згідно зі ст.392 ЦК України.Захист порушених прав у цьому разі здійснюється в порядку, встановленому законом “Про виконавче провадження”. Про це наголошено в постанові ВС від 4.04.2011 у справі №3-18гс11.
Відповідачем у позові про визнання права власності є будь-яка особа, яка сумнівається в належності майна позивачеві або не визнає за ним права здійснювати правомочності власника, або така особа, що має до майна власний інтерес.
У разі втрати правовстановлюючого документа позивач звертається до суду, як правило, у зв’язку з неможливістю реалізації ним свого права власності. У таких випадках суб'єктивне право власності іншими особами не порушується, у зв’язку із чим виникає питання, хто при цьому має виступати як відповідач, а також щодо можливості розгляду справи без відповідача або в окремому провадженні.
З цього приводу слід враховувати наступне:
- відповідно до ГПК України та ЦПК України сторонами в судовому процесі з розгляду справ позовного провадження є позивач і відповідач і можливість звернення до суду з позовом, де відсутній конкретний відповідач, чинним законодавством не передбачено;
- закон прямо вказує на те, що вимоги про визнання права власності розглядаються в позовному провадженні;
- відповідачами у таких справах є особи, які не визнають належності на праві власності майна позивачу у зв’язку з відсутністю у нього відповідного документа.
Стосовно набуття права власності на новостворене майно та об’єкти незавершеного будівництва(ст.331 ЦК України) слід зазначити наступне.
До завершення будівництва (створення) майна, а якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, то до моменту прийняття його до експлуатації, або якщо право власності на таке нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, то до моменту державної реєстрації право власності на новостворене майно та об'єкт незавершеного будівництва не виникає.
У зв'язку із цим до виникнення права власності на таке майно право власності існує лише на матеріали, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення) майна. Отже, законом не передбачено можливість визнання права власності на новостворене майно та об'єкт незавершеного будівництва в судовому порядку, якщо право власності на таке майно не було зареєстроване раніше в установленому законодавством порядку.
Відсутність у законі норми, яка б дозволяла в судовому порядку визнавати право власності на об’єкти незавершеного будівництва, викликає чимало запитань, адже спір між суб’єктами цивільних правовідносин може виникнути і до моменту державної реєстрації.
Як свідчить судове практика, суди по-різному вирішують спори, що виникають між подружжям про поділ об’єктів незавершеного будівництва; про визнання права власності на новостворене майно, яке набувається фізичними особами в порядку, встановленому законом “Про фінансово-кредитні механізми управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю“ від 19.06.2003 №978-IV; про визнання права власності на об’єкти незавершеного будівництва в порядку спадкування, і по-різному визначають об’єкт, щодо якого визнаютьправо власності.
З приводу розгляду спорів про визнання права власності на об’єкти незавершеного будівництва в порядку спадкування відповідні роз’яснення надані в п.8 постанови Пленуму ВС “Про судову практику у справах про спадкування“від 30.05.2008 №7. Якщо будівництво здійснювалося згідно із законом, то у разі смерті забудовника до завершення будівництва його права та обов’язки як забудовника входять до складу спадщини, адже відповідно до ст.1216 ЦК спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Відповідно до роз’яснень, викладених у п.9 постанови Пленуму ВС «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» від 4.01.91 №7, за позовом дружини, членів сім’ї, забудовника, які спільно будували будинок, а також спадкоємців суд вправі провести поділ незакінченого будівництвом будинку, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами. При неможливості поділу незакінченого будівництвом будинку суд може визнати право за цими особами на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з врахуванням конкретних обставин залишити його одній із сторін, а іншій присудити грошову компенсацію.
Можливість пред'явлення до суду позову про визнання права власності за набувальною давністю випливає з положень статей 15, 16 ЦК України. а також частини четвертої статті 344 ЦК України. згідно з якими захист цивільних прав здійснюється судом шляхом визнання права. У зв'язку з цим особа, яка заявляє про давність володіння і вважає, що у неї є всі законні підстави бути визнаною власником майна за набувальною давністю, має право звернутися до суду з позовом про визнання за нею права власності.
Відповідачем за позовом про визнання права власності за набувальною давністю є попередній власник майна або його правонаступник. У разі якщо попередній власник нерухомого майна не був і не міг бути відомим давнісному володільцю, то відповідачем є орган, уповноважений управляти майном відповідної територіальної громади.
Слід також зазначити, що ст.392 ЦК України не регулює правовідносини щодо самочинно збудованого майна, оскільки правовий режим самочинного будівництва врегульованого у ст. 376 ЦК України.
Право власності у порядку, передбаченому частиною третьою статті 376 ЦК України, може бути визнано лише на новозбудоване нерухоме майно або нерухоме майно, яке створено у зв'язку зі знесенням попередньої будівлі та відповідно до будівельних норм і правил є завершеним будівництвом.
Щодо переходу права власності на земельну ділянку в разі набуття права власності на розташовані на ній об’єкти нерухомості (ст.377 ЦК України, ст. 120 ЗК України), необхідно звернути увагу не те, що протягом останніх двох десятиліть законодавець неодноразово змінював норми закону, що регулюють підстави та умови набуття права власності на земельну ділянку в разі відчуження розташованої на ній будівлі або споруди.
Так, при переході права власності на будівлі та споруди за цивільно-правовими угодами, укладеними до 1 січня 2002 р., згідно з положеннями чинного до цієї дати ЗК (ст.30) до набувача від відчужувача автоматично переходило право власності або право користування земельною ділянкою, на якій розташовані будівлі та споруди, якщо інше не передбачалось у договорі відчуження, з необхідністю подальшого оформлення переходу права власності.
Відчуження об’єктів нерухомого майна в період з 1 січня 2002 р. по 20 червня 2007 р. (під час дії ст.120 ЗК в редакції від 25.10.2001) не тягло за собою автоматичного переходу права власності на земельну ділянку під будівлями та спорудами. У таких випадках право власності на земельну ділянку або її частини могло переходити відповідно до ст.120 ЗК 2001 р. на підставі цивільно-правових угод, а право користування — на підставі договору оренди.
До особи, яка придбавала житловий будинок, будівлю або споруду, з 1 січня 2004 р. (з моменту введення в дію ЦК) згідно з ст.377 ЦК, а з часу внесення змін до ст.120 ЗК законом “Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Цивільного кодексу України“ від 27.04.2007 №997-V- і згідно з ст.120 ЗК переходило право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, установлених договором; а якщо договором цього не було визначено, до набувача переходило право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для її обслуговування. При переході права власності на будинок або його частину за договором довічного утримання до набувача переходило право на земельну ділянку, де вони розташовані, на умовах, на яких ця ділянка належала відчужувачу. У разі переходу права власності на будівлі та споруди до кількох осіб право на земельну ділянку визначалося пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено в договорі відчуження останніх, а при переході права власності на будівлі та споруди до фізичних або юридичних осіб, які не могли мати у власності земельні ділянки, до них переходило право користування земельною ділянкою.
Чинною редакцією ст.120 ЗК передбачено, що з 1 січня 2010 р. до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, в обсязі та на умовах, установлених для попереднього землевласника (землекористувача) (ст.377 ЦК і ст.120 ЗК в редакції закону “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення порядку набуття прав на землю“ від 5.11.2009 №1702-VІ).
Отже, при зверненні до суду з позовом про визнання права власності на земельну ділянку в певному розмірі в зв’язку з набуттям права власності на розташований на ній об’єкт нерухомості, слід враховувати закон, який діяв на час купівлі об’єкта нерухомості.
Суддя В.Л.Слупко
_03_03.png)
